Ірина Агапєєва: моя книжка - про тюрму, але це - антидепресант. Книжка Троянди за колючкою
07.12.2018
Книга Ірина Агапєєвої "Троянди за колючкою" - автобіографічна. Автор провела близько року у слідчому ізоляторі Сімферополя.
Було це досить давно, близько 18 років тому. Але через багато років Ірина наважилася написати автобіографічний роман і розповісти про жінок у тюрмі та про реалії життя за ґратами.
Роман "Троянди за колючкою", що спочатку з'явився російською мовою на одному із ресурсів в інтернеті, а потім перекладений українською, увійшов до довгого списку Книги року ВВС-2018.
Ірина Агапєєва: За ґрати у Сімферополі я потрапила у 1999 році. До цього я навчалася в інституті, планувала стати філологом. Але потім моє життя кардинально змінилося. Мене та мого брата звинуватили у злочині - заподіянні тілесних ушкоджень правоохоронцям УБОЗ.
Одного разу на вулиці на мого брата напали троє чоловіків, які, як з'ясувалося згодом, були працівниками міліції. Я захищала його, фактично, це була самооборона, але нам висунули звинувачення у кримінальному злочині.
Після виходу з-за ґрат я зрозуміла, що філологія не дасть мені упевненості у житті і я пішла здобувати юридичну освіту. Пішла вчитися, бо не давало спокою те, що зі мною сталося, адже тоді мені було 18 років і я, як і більшість людей, не мала уявлення про юридичні тонкощі кримінальної справивзагалі, про свої права.
Але юристом так і не працювала, одразу ж почала займатися літературою. І до цього дня займаюся виключно цим - пишу книги. Сьогодні їх вже 15.
ВВС News Україна: І все ж, чому ви написали книгу через стільки років? Чи було б небезпечно опублікувати таку книгу раніше?
І. А.: Страшно було, оскільки я практично нічого у цій книзі не змінила - це все реальні події, реальні люди. Я навіть спочатку планувала залишити справжні імена людей - в т.ч. потерпілого, працівника УБОЗ.
Усі ці роки я не припиняла думати про те, що така книга має з'явитися. Але написала її лише у 2014 році.
Опублікувала роман російською в інтернеті, на Google Books, вже тоді, коли ми із сім'єю залишили Крим і переїхали до Одеси. Потім книга була перекладена українською.
ВВС News Україна: Чи ви цікавитеся, якою є ситуація зараз у пенітенціарній системі, чи сталися якісь зміни?
І.А.: Так, звісно, цікавлюся усі ці роки. До 2014 року про якісь зміни, реформи не йшлося взагалі. Після 2014 року суттєвих змін теж не сталося, єдине що змінилося - після ухвалення нових Кримінального та Кримінального процесуального кодексів кількість ув'язнених у колоніях зменшилася майже утричі. Але, на жаль, останнім часом кількість затриманих у СІЗО збільшується.
Законодавство зазнало змін, але у самих пенітенціарних закладах, про які я пишу у книзі, мало що змінилося. Як завжди, в країні багато інших проблем, які потребують уваги і фінансування.
ВВС News Україна: У книзі ви багато пишете про усі жахи нелюдських умов у слідчих ізоляторах. Чи це було найстрашнішим для вас у тій системі?
І.А.: Найстрашнішим було залишитися там на довгі роки. Якщо людина потрапила вже до СІЗО, виправдального вироку, як правило, бути вже не може. Бо у разі, як її виправдають, людина може подати в суд на державу на підставі європейських конвенцій про порушення її прав і нелюдське поводження. Тому після СІЗО у більшості випадків покарання буде як виправдання за те, що людину недарма там утримували.
ВВС News Україна: У книзі ви досить лояльно описуєте жінок, які потрапили до слідчого ізолятора, хоч вони і скоювали злочини, часто неодноразово. Читачі можуть не зрозуміти виправдання для тих, хто насправді має відповідати за скоєне, попри те, що, можливо вони й були у складних життєвих обставинах, коли скоювали злочин.
І.А.: Я ж не кажу, що вони не мають відповідати за свої вчинки. Я кажу про те, що склалася система, коли для суду не має значення мотив скоєння злочину, а є лише сам факт.
А ми, перебуваючи у тісній близькості одна з одною у СІЗО, слухали мотиви.
Коли ти близько знайомишся з людиною, ти розумієш, що її привело до скоєння злочину. І частіше за все є багато складових, а не лише сама людина. Я намагаюся зрозуміти людину і стати на її місце. Треба завжди це робити.
Крім того, люди мають жити по-людськи, а умови утримання не повинні позбавляти людину здоров'я, честі та гідності.
ВВС News Україна: Чи ви отримували реакцію на вашу книгу від читачів, від, можливо, правоохоронців, правозахисників? Як вони сприймають "Троянди за колючкою"?
І.А.: Дуже багато людей пише. Чимало тих, хто зізнавався, що боялися читати, а потім казали, що книга насправді - антидепресант, яка дає змогу зрозуміти, наскільки проблеми буденного життя дрібнішають проти того, з чим доводиться стикатися за ґратами. Бо є свобода, є можливість самому вершити свою долю, по-іншому сприймати все, що відбувається навколо. І також по-іншому подивитися на тих, кого вважають злочинцями.
Мені також писали охоронці із тюрем. Один із них, котрий вже звільнився, написав, що книга стала підставою для роздумів, адже справді ніколи працівники тієї системи не цікавляться, що всередині у тих, кого вони охороняють.
Ще запам'ятала листа дружини охоронця, яка була шокована ставленням тюремного персоналу до ув'язнених. Бо вона 20 років бачила лише доброго, лагідного чоловіка вдома, який поганого слова не скаже, а тепер почала думати про те, який він на службі? І чому він всі ці роки мовчав, якщо бачив, що там коїться і в яких умовах перебувають там люди?
У більшості своїй у суспільстві сформована думка про те, що якщо людину арештували і посадили за ґрати, то вона винна, вона - злочинець. Але ж у СІЗО - не засуджені і вина їхня не доведена. І ці люди можуть виявитися невинуватими, провівши рік у такому жаху.
І це може статися із кожним, і це страшно - одразу опинитися у таких умовах.
ВВС News Україна: Ви спілкуєтеся із тими, з ким рік провели у СІЗО Сімферополя і транзитній в'язниці у Дніпрі (тоді - Дніпропетровськ), щось знаєте про них?
І.А.: Так, є кілька дівчат, з якими я спілкуюся досі. У них все добре склалося, ніхто повторно за ґрати не потрапив.
ВВС News Україна: Що найбільше закарбувалося у пам'яті за 18 років після СІЗО, що вас переслідує найбільше із тих спогадів?
І.А.: Я прагнула усі ці спогади заштовхати якомога далі. Не було такого, щоби я ходила-думала про це. Бо це насправді дуже важко. Я намагалася написати книгу так, щоб - всупереч усьому - вона легко читалася, з гумором, залишала світлий осад. Хоча насправді у мене він і досі темний.
Страшно жити з тією думкою, що ти - така дрібна піщинка у системі, яку ти побороти не можеш і що з тобою може статися все, що завгодно.
Оригінал статті на BBC.com